Wikipedia

Результати пошуку

четвер, 5 січня 2017 р.

Нобелівські лауреати
У 1896 р. Альфред Нобель заповідав спеціальному фон­ду перетворити його майно на цінні папери, прибуток від яких повинен щорічно видаватися у вигляді премій від його імені вченим за великі наукові відкриття та винаходи в галузі фізики, хімії, фізіології і медицини, а також осо­бам, які досягли найбільших успіхів у літературі та боротьбі за мир.
Проект статуту Нобелівського комітету був прийнятий шведським риксдагом, і заповіт набрав сили, незважаючи на багато заперечень. Супротивники призначення таких премій указували, зокрема, на можливість виникнення навколо них усіляких махінацій. Дійсно, час від часу відбу­ваються ті чи інші похибки як суб’єктивного, так і об’єктив­ного характеру.
Першими Нобелівськими лауреатами в 1901 р. стали Вільгельм Рентген — з фізики, Якоб Вант-Гофф — з хімії та Еміль Беринг — з медицини. Ім’я Рентгена відоме всім, Вант-Гоффа, можливо, згадають ті, хто уважно читав шкільні підручники, а Беринга не знає ніхто, але винайденою ним протидифтерійною сироваткою користується весь світ.
Подальше преміювання йшло не настільки гладко. Один із принципів добору кандидатів — частота цитування, але не всі вчені широко рекламували свої відкриття, не всі мали можливість публікувати роботи за кордоном. Зараз нам важко зрозуміти, чому кандидатури таких російських уче­них, як В.І.Вернадський, К.А. Тімірязєв, К.Е.Ціолковський і багато інших, не одержали достатньої підтримки міжнародної наукової громадськості.
Д.І.Менделєєву в 1906 р. не присудили премію з хімії через його похилий вік. Іван Петрович Павлов став нобелівським лауреатом у 1904 р. за роботи в галузі фізіології трав­лення, що у його житті були просто епізодом. Пропозиція через двадцять років відзначити премією його геніальні ро­боти з умовних рефлексів підтримки не одержала.
Коли нарешті Нобелівський комітет зважився на цей крок, Павлов помер, а посмертно премія не дається. Були і «спізнілі» премії. Приклад цього — присуджена у 2000 р. премія найбільшому російському вченому Жоресу Алферову за роботи, виконані 20 років тому. Петро Капіца чекав премії 40 років. Своєрідний рекорд — премія Френсісові Пейтону Роусу, якого нагородили через 55 років після того, як він знайшов вірус, який викликає злоякісні пухлини.
Незважаючи на труднощі та помилки, Нобелівська пре­мія залишається однією з найбільш авторитетних і почесних, її вручення завжди перетворюється на справжнє свято.

У 1998 р. премію, засновану на гроші від виробництва нітрогліцерину-вибухівки, дали за дослідження нітрогліцеринів-ліків.
З появою Нобелівської премії її декілька разів надали за розробку методів цілеспрямованого створення таких зв’язків: за відкриття реактиву Грин’яра (премія 1912 р. автору), за відкриття і розвиток дієнового синтезу (премія 1950 р. О.Дільсу і К.Альдеру), за дослідження в галузі механізмів хімічних реакцій (премія 1956 р. М.Семенову і Н.Хиншелвуду), за відкриття ізотактичного поліпропилену (премія 1963 р. К.Циглеру і Д.Натту), за видатний внесок у мистецтво органічного синтезу (премія 1966 р. Р.Вудворту), за розвиток теорії і методології органічного синтезу (премія 1990 р. Е.Корі), за внесок у хімію вуглецю (премія 1994 р. Д.Ола), за внесок у розвиток методу метатезиса в органічну хімію (премія 2005 р. Р.Граббсу, Р.Шроку і І.Шовену). Є багато хіміків-органіків, які отримали цю премію за роботи, що були виконані в галузі біоорганічної хімії або на межі з іншими науками, але теж містили оригінальні дані про створення нових С-С зв’язків.
Хіміків-органіків не дивують і не лякають багатокомпонентні процеси, коли послідовно виконується понад 10-15 стадій. Особливо тоді, коли ідеться про синтез важливих природничих сполук або лікарських препаратів; за деякі такі дослідження надавалися різні премії, у тому числі і Нобелівські (одна з перших – Г.Фішер – 1902 р.). Але вони постійно шукали і шукають методи, які б допомогли скоротити кількість стадій у будь якій хімічній реакції, підвищити її цілеспрямованість за хімічним і просторовим складом і тим самим наблизитися до природничих процесів як за виходом, так і за структурою та властивостями кінцевих сполук. Значний важливий внесок у рішення цього глобального завдання органічної хімії зробили і три лауреати Нобелівської премії 2010 р. – Ричард Хек, Ей-Їти Негіши та Акіра Судзукі.
Нобелівську премію з хімії 2010 р. розміром у 10 мільйонів шведських крон поділили між собою на рівні частки три лауреати: Річард Хек (університет Делавара), Еи-Їчи Негіши (університет Пердю) та Акіра Сузукі (університет Хоккайдо); (протиріччя в призвіщах японських вчених, мабуть, пов’язані з їх перекладом на англійську мову).
Р.Хек народився в Спрингфілді в 1931 р., у 23 роки отримав ступінь доктора філософії в Каліфорнійському університеті м. Лос-Анджелес, працював в Цюріху, а наприкінці кар’єри в університеті Делавара, де з 1989 р. після виходу на пенсію залишився почесним професором.
Е.Негіши – уродженець Чанчуня, що зараз належить Китаю, отримав ступінь доктора філософії в Пенсільванському університеті і тривалий час працює професором університету Пердью (штат Індіана).
А.Сузукі народився в м. Мукаві в 1930 р., навчався, отримав ступень доктора і працював професором усе життя до виходу на пенсію в університеті Хоккайдо. Цікавий факт – з 1963 по 1965 р.р. він стажувався у проф. Г.Ч.Брауна в університеті Пердью, тобто там, де працював Е.Негіши (очевидно і коріння їх наукових інтересів єдині).
Що ж розробили ці видатні хіміки? Реакція Хека – це каталізована комплексами паладія реакція сполучення арилгалогенидів з алкенами. Реакція Негіши – це теж сполучення, але вже за участю різних галогенидів із цинкорганічними сполуками, яке катізується нікель- або паладійорганічними речовинами. Реакція Сузукі – це взаємодія вінилборонових кислот з арил- або винилгалогенідами яка теж каталізуєтся комплексами паладію. За цими хімічними термінами ховається інформація, яка незрозуміла неспеціалісту.
Для утворення складних молекул заданої структури хімікам необхідно з’єднувати більш прості молекули за рахунок створення вуглець-вуглець зв’язків між атомами, що знаходяться в строго означеному положенні. Чим більше і складніше цільова сполука, тим важче цю умову витримати. А вищенаведені реакції за участю сполук паладію цю проблему вирішують. Атоми вуглецю по-перше приєднуються до молекул комплексних сполук паладію, а потім вже процес іде далі. Образно кажучи, комплекси паладію виконують функції класичних свах, що підводять тих, що зв’язуються, (у даному разі – реагентів) тільки одним шляхом, ігноруючи деякі інші внутрішні і зовнішні негативні фактори. Це вже дозволило отримати такі складні сполуки, які до цього часу створював тільки найвидатніший хімік на світі – матуся-природа.
Шведська Академія наук вважає, що лауреатами створений «точний і ефективний інструмент, який буде використаний дослідниками всього світу в розробці нових лікарських препаратів і молекул, що використовуються в електронній промисловості». Практичне використання вказаних реакцій цим не обмежується.


Немає коментарів:

Дописати коментар

22 травня - Міжнародний день біорізноманіття

Занепокоєні постійним збідненням флори та фауни, представники багатьох держав світу підписали Конвенцію про біологічне різноманіття (...